Олег Автомеєнко понад 20 років служив у Збройних силах України. Він пройшов шлях від курсанта Одеського військового інституту до полковника та заступника командира 53-ї окремої механізованої бригади. Війна супроводжувала значну частину його життя: Луганщина, Донеччина, Мар’їнка, Авдіївка, Бахмут. 26 лютого 2022 року під час боїв за Волноваху Олег отримав важке поранення, яке назавжди змінило його життя.
Сьогодні він веде блог, де розповідає про життя після втрати зору, підтримує інших ветеранів і доводить власним прикладом: навіть після найважчих втрат людина може залишатися активною, корисною та потрібною суспільству.
День, який змінив усе
Для багатьох українців повномасштабне вторгнення розпочалося 24 лютого 2022 року. Для підрозділу Олега бойові дії почалися раніше.
26 лютого він виконував завдання з розблокування Волновахи. Під час координації руху бронетехніки поруч із танком стався вибух. Частина екіпажу загинула на місці, а сам Олег отримав тяжкі поранення обличчя та очей.
Спочатку його евакуювали до Покровська, потім до Дніпра, а згодом — до Львівського військового госпіталю. Попереду були місяці лікування в Україні та за кордоном.
Прокинувшись після поранення, він ще сподівався, що зір вдасться повернути. Спершу бачив лише світло й темні плями та думав, що це тимчасовий наслідок травми. Та згодом стало зрозуміло: одне око втрачено, а друге врятувати не вдалося. Після завершення лікування перед родиною постало нове питання: як жити далі.
Коли лікування закінчується, починається новий етап
Перші кроки до адаптації Олег робив самостійно. Разом із дружиною вони шукали інформацію в інтернеті, переглядали відео, знайомилися з доступними технологіями для людей із порушеннями зору.
У Польщі подружжя отримало кілька базових консультацій щодо орієнтування та безпеки, але цього було недостатньо для повернення до самостійного життя.
Переломним моментом стала участь у проєкті Touch Point. Саме тут Олег уперше почав системно опановувати навички, необхідні для життя після втрати зору. Він навчився користуватися білою тростиною, орієнтуватися в просторі, працювати з програмами доступності на комп’ютері та смартфоні, використовувати сучасні цифрові інструменти для незрячих людей. Для людини, яка звикла ухвалювати рішення та керувати підрозділом, особливо важливим стало повернення відчуття незалежності.
Раніше в магазин чи на прогулянку він виходив лише разом із дружиною або дітьми. Після реабілітації з’явилася впевненість, що багато речей він зможе робити самостійно. Не менш цінною виявилася можливість спілкуватися з людьми, які проходять схожий шлях, адже після травми багато ветеранів залишаються наодинці зі своїми переживаннями та труднощами.
Нове життя і новий голос
Після поранення Олег знайшов для себе несподіваний спосіб підтримувати інших — через соціальні мережі.
«Коли я опублікував перше відео, то був упевнений, що мене критикуватимуть. Але замість цього отримав сотні повідомлень підтримки. Люди писали, що надихаються моєю історією, запитували про життя після втрати зору, розповідали про власні труднощі. Саме тоді я зрозумів, що можу бути корисним не лише своїй родині чи побратимам, а й багатьом людям, які шукають підтримки», – пригадує Олег.
Сьогодні за його блогом стежать тисячі підписників. Ветеран розповідає про доступні технології для людей із порушеннями зору, ділиться корисними ресурсами, аудіокнигами та власним досвідом адаптації. Для багатьох людей його історія стала доказом того, що після втрати зору життя не завершується.
Повернувшись до Одеси після лікування, Олег поступово відновлював звичну активність. Добре знайомий район, нові навички орієнтування та підтримка родини допомогли йому знову почуватися впевненіше у власному місті.
Важливо не залишатися наодинці
Історія Олега — це історія не лише про втрату, а й про відновлення. Вона показує, наскільки важливою є підтримка після завершення медичного лікування. Адже після поранення недостатньо просто вижити чи завершити лікування, важливо знову навчитися бути самостійним, повернути впевненість у власних силах і відчути, що попереду є майбутнє. Саме в цей період людина найбільше потребує не лише медичної допомоги, а й практичних знань, підтримки та віри у власні сили.
Проєкт «Точка дотику» допомагає ветеранам і їхнім родинам пройти цей шлях та повернутися до активного життя. Історія Олега доводить: навіть після найважчих випробувань людина може знайти новий сенс, новий голос і новий шлях уперед.
Про програму Touch Point
Проєкт Touch Point — Adaptation for Veterans Who Lost Their Sight створений для того, щоб незрячі ветерани не залишалися наодинці зі своєю травмою.
Програма включає:
- навчання самостійному пересуванню і орієнтації;
- розвиток цифрової грамотності та роботу з асистивними технологіями;
- фізичну реабілітацію;
- психологічне консультування;
- подальший супровід після повернення до громади.
Програма розроблена у партнерстві з ВООЗ, Blind Veterans (UK), ГО “Сучасний погляд”” та іншими українськими громадськими організаціями, Міністерством у справах ветеранів та Міністерством освіти і науки України.
Наразі 56 ветеранів уже успішно завершили курс.
Як підтримати проєкт Touch Point
Ви можете підтримати програму вже зараз:
- через пряму пожертву на платформі Альянсу громадського здоров’я:
https://donate.aph.org.ua/en/
- у будь-якій зручній валюті через GlobalGiving
- через альтернативні цифрові платіжні інструменти на платформі Endaoment (Touch Point);
- а також через інші фандрайзингові інструменти, що використовуються в межах кампанії.
Історія Олега показує, що після втрати зору життя не закінчується, але повернення до нього потребує підтримки. Проєкт Touch Point допомагає ветеранам і цивільним опановувати нові навички, відновлювати незалежність і знову знаходити своє місце в суспільстві. Кожна підтримана реабілітація — це шанс для ще однієї людини повернути впевненість у собі, знову будувати плани на майбутнє та довести, що навіть після найважчих випробувань життя триває.
