У березні Руслан і Наталія Коцарь відзначили 25 років подружнього життя. За ці роки вони навчилися долати труднощі разом. Але випробування, яке принесла війна, змінило їхнє життя назавжди.
Руслан присвятив військовій службі 24 роки. Після початку повномасштабного вторгнення продовжив захищати Україну у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади. У квітні 2022 року він отримав перше важке поранення, пройшов лікування та повернувся до війська. Через рік, 2 квітня 2023-го, під Авдіївкою стався вибух, після якого життя родини довелося починати заново.
«Перший шок був: я не бачу. І що тепер?»
Внаслідок поранення Руслан повністю втратив зір. Окрім цього, він отримав численні травми голови, грудної клітки та кінцівок, а також частково втратив слух. Пів року чоловік провів у лікарнях. Лікарі рятували його життя, проводили складні операції та допомагали відновитися після травм.
«Коли мене виписали, здавалося, що попереду лише невідомість. Я не розумів, як тепер жити без зору», — згадує Руслан.
Увесь цей час поруч була дружина Наталія. Вона звільнилася з роботи, щоб доглядати за чоловіком.
«Пів року лікарня була нашим домом. Я стала для Руслана очима, руками, підтримкою. Ми разом вчилися жити в новій реальності», — розповідає вона.
Коли лікування закінчується, починаються нові виклики
Після виписки родина повернулася додому. Саме тоді вони зрозуміли, що найскладніше лише починається. Руслан не міг самостійно пересуватися, користуватися телефоном чи виконувати звичні побутові справи. Для будь-якої дії йому була потрібна допомога дружини.
«Я лише ходив, тримаючись за Наталю за руку. Самостійно майже не рухався. Не знав навіть, де взяти білу тростину і як нею користуватися», — каже він.
Про програму реабілітації для людей, які втратили зір через війну, родина дізналася від команди проєкту Touch Point.
Саме тут Руслан уперше почав отримувати навички, необхідні для самостійного життя. Він навчився користуватися білою тростиною, орієнтуватися в просторі, працювати зі смартфоном та комп’ютером за допомогою спеціальних програм доступності, виконувати повсякденні справи без сторонньої допомоги.
«Здавалося б, прості речі — налити воду, розігріти їжу, знайти потрібний одяг. Але коли ти втрачаєш зір у дорослому віці, усе це потрібно вчитися робити заново», — говорить Руслан.
Для кожного учасника програми фахівці формують індивідуальний план занять. У випадку Руслана це було особливо важливо, адже крім втрати зору він мав наслідки інших важких поранень.
«Мені подобається, що тут враховують стан кожної людини. Якщо якусь вправу складно виконати через інші травми, її адаптують або замінюють. Це дає можливість рухатися вперед у власному темпі», — каже він.
Підтримка потрібна не лише ветеранам
Окремою частиною програми стала робота з родичами. Під час занять Наталія разом з іншими учасницями вчилася супроводжувати людину з порушенням зору та краще розуміти її щоденні труднощі. Одне з найсильніших вражень залишила вправа, під час якої учасникам зав’язували очі та пропонували виконати звичайні повсякденні дії.
«Коли ти не бачиш навіть кілька хвилин, починаєш інакше сприймати те, через що проходить людина щодня. Після цього з’являється більше розуміння, терпіння та співчуття», — говорить Наталія.
Для неї реабілітація стала також можливістю трохи відновитися після місяців напруги та виснаження.
«Тут ми зустріли людей зі схожими історіями. Зрозуміли, що не самі. Це дуже важливо».
Повернення до самостійності
Після першого курсу реабілітації в житті родини з’явилися зміни, які ще кілька місяців тому здавалися недосяжними. До того часу Наталія практично не залишала чоловіка самого — після втрати зору він повністю залежав від її допомоги в побуті. Одного дня їй потрібно було поїхати до Одеси у справах. Перед від’їздом вона лише показала, де лежать продукти та необхідні речі, і пояснила, як користуватися побутовою технікою. Решту Руслан вирішив зробити сам.
Того дня він уперше залишився вдома без сторонньої допомоги. Самостійно знайшов усе необхідне, розігрів їжу та впорався з повсякденними справами. Цей досвід став для нього важливим доказом того, що втрата зору не означає втрату незалежності. Навички, отримані під час реабілітації в межах проєкту Touch Point допомогли зробити перший крок від постійної залежності до самостійного життя.
Сьогодні Руслан продовжує навчатися та адаптуватися до життя без зору. Але найголовніше — він більше не почувається ізольованим.
«Завдяки цій програмі я зрозумів, що життя не закінчується разом із втратою зору. Я можу виходити з дому, спілкуватися, вчитися новому і бути частиною суспільства».
Історія Руслана та Наталії — одна з багатьох історій українських ветеранів і їхніх родин, чиє життя змінила війна. Після втрати зору людині потрібне не лише лікування. Потрібна підтримка, яка допоможе повернути впевненість, самостійність і відчуття власної гідності.
Про програму Touch Point
Проєкт Touch Point — Adaptation for Veterans Who Lost Their Sight створений для того, щоб незрячі ветерани не залишалися наодинці зі своєю травмою.
Програма включає:
- навчання самостійному пересуванню і орієнтації;
- розвиток цифрової грамотності та роботу з асистивними технологіями;
- фізичну реабілітацію;
- психологічне консультування;
- подальший супровід після повернення до громади.
Програма розроблена у партнерстві з ВООЗ, Blind Veterans (UK), ГО “Сучасний погляд”” та іншими українськими громадськими організаціями, Міністерством у справах ветеранів та Міністерством освіти і науки України.
Наразі 56 ветеранів уже успішно завершили курс.
Як підтримати проєкт Touch Point
Ви можете підтримати програму вже зараз:
- через пряму пожертву на платформі Альянсу громадського здоров’я:
https://donate.aph.org.ua/en/ - у будь-якій зручній валюті через GlobalGiving
- через альтернативні цифрові платіжні інструменти на платформі Endaoment (Touch Point);
- а також через інші фандрайзингові інструменти, що використовуються в межах кампанії.
Проєкт Touch Point допомагає людям, які втратили зір через війну, не залишатися сам на сам зі своїми труднощами та знаходити нові можливості для життя. Бо навіть після найважчих випробувань життя триває.